Кирсаново — заповедное урочище гидрологического типа. Находится в Тельмановском районе Донецкой области. Статус урочища присвоен решением Донецкого областного исполкома № 155 от 11 марта 1981 года.
Площадь — 3 га. Урочище расположено на правом берегу реки Кальмиус, возле села Красный Октябрь Тельмановского района. Территория урочища представляет собой целинные каменистые земли.
На территории урочища произрастает аистник Бекетова, аспления Гейфера, авриния, гвоздика Андржиевского. Тимьян кальмиусский, занесённый в Красную книгу Украины в урочище находится под охраной.
Чермалык (укр. Чермалик) — село Тельмановского района Донецкой области на правом берегу реки Кальмиус в 30 — 35 км от Мариуполя. Основано в июле 1780 г. переселенцами из крымских сёл Чермалык, Шелен, Капсихор, Айланма. Население В 1783 г. число дворов в Чермалыке составляло 47, в 1926 г. численность населения составляла 3594 человека, из них греков — 3445, других национальностей — 149 человек. В 1994 г. всего населения в селе — 2250 человек, в том числе: греков — 1264, украинцев — 537, русских — 418. История
Мирное — посёлок в Тельмановском районе Донецкой области.
Население — 2 110 человек.
Населённый пункт был основан в 1951 году как рабочий посёлок рядом с месторождением гранита. Градообразующее предприятие — Каранский каменный карьер. Добыча гранита, производство песка и щебня.
Бахчеви́к (укр. Бахчовик) — село в Тельмановском районе Донецкой области.
Административно подчинено Андреевскому сельскому совету. Вместе с сёлами Дружное и Обильное составляет агроцех № 35 ОАО «Мариупольский металлургический комбинат имени Ильича».
Основная часть населения занята в сельском хозяйстве. Главные направления хозяйствования: выращивание зерновых (пшеница, ячмень), бахчевых (арбуз, дыня, тыква, кабачок), овощей (капуста, томаты, баклажаны, перец, лук, морковь), молочное животноводство (красная степная порода), свиноводство, птицеводство (утки).
Шкільна музейна кімната була створена зусиллями педагогічного колективу в 2005 році. Вона носить історико-краєзнавчий напрям. Створюючи музейну кімнату педагогічний колектив мав за мету сприяти національно-патріотичному вихованню, тобто виховувати любов до своєї Вітчизни, формувати в учнів загальнолюдські цінності. Створюючи музейну кімнату, педагогічний колектив переслідував наступні цілі:
Виховувати любов до своєї Батьківщини, формувати у дітей загальнолюдські цінності;
Виховувати почуття гордості і вдячності до своєї держави, свого народу, історії, минулого свого рідного краю;
Формувати особисті якості учня як громадянина;
Формувати моральну відповідальність за все , що робиться на рідній землі, непримиренність до недоліків, палке прагнення боротися за розквіт, велич і могутність Батьківщини;
Глибоке розуміння громадянського обов’язку, готовності в будь-який час стати на захист Вітчизни, оволодіти військово-технічними знаннями;
Вивчати вікові традиції та героїчні сторінки історія українського народу, його Збройних сил;
Виховувати розуміння героїчного минулого як ідеалу духовної готовності боротися за славу і честь батьківщини.
Шкільна музейна кімната складається з чотирьох експозицій, які висвітлюють наступні теми:
Історія Михайлівської СЗШ:здобутки та традиції;
Історичні події на територія Михайлівської сільської ради "Так було, так стало";
Куточок памяті- воіна- афганця Павла Польшина;
Куточок хліба.
Види і форми роботи шкільної музейної кімнати різноманітні:екскурсіі., свята, прес-конференціі, вечори, усні журнали
Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення. Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.
Прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про суверенітет України послужило поштовхом до відновлення в ній козацьких традицій. Переконливим доказом цього стало святкування 500-річчя українського козацтва. Ця подія, що широко відзначалася в межах всієї України, послужила поштовхом до відновлення Кальміуської паланки як складової частини всеукраїнської громадської організації "Українське козацтво”. Важливу роль у цій справі відіграли молодіжне об”єднання "Донецьке історико-етнографічне товариство "Курінь”, створене на історичному факультеті Донецького університету (голова Д.Білий) в 1989 р., Донецьке обласне товариство української мови ім. Т.Шевченка (голова В.Білецький) та обласне відділення РУХу, з ініціативи яких спочатку розпочалось формування Донецької сотні, а відтак наприкінці 1990 р. і Кальміуської паланки
У селищі Тельмановому кілька років діє окремий прикордонний полк Українського Реєстрового Козацтва імені Петра Сагайдачного.
А все починалося з того, що 3 червня 2001 року Головний військовий отаман Микола Миколайович Пантелюк заснував у Тельманово козацьке товариство. Щойно висвячені козаки взяли зобов'язання очолити процес відродження історичних, духовних, культурних, господарських традицій українського козацтва.
Саме тут в центрі містечка Тельманово і була проведена святкова Троїцька рада Українського козацтва на відзнаку 315-ї річниці від дня народження кошового отамана Запорізької січі Петра Калнишевського та 5 -ї річниці утворення Окремого прикордонного полку імені Петра Сагайдачного Кальміуської паланки. В цей день ряд новобранців було приведено до присяги на вірність Українському народу і Українському козацтву.
І вже сьогодні можна констатувати - у Тельманівському районі козацтво відновлено, воно є і буде. Козаки беруть участь в охороні громадського порядку спільно з працівниками правоохоронних органів, стежать за виконанням законності під час виборів, масово-культурних заходів, допомагають прикордонникам.
Будь який рух має майбутнє, якщо його підтримує молодь. І тому при прикордонному полку Українського Реєстрового Козацтва імені Петра Сагайдачного створено підрозділ "Молода Січ”. До складу підрозділу входять юнаки і дівчата з багатьох сіл району.
Метою діяльності шкільного козацького об’єднання, є відродження історичних, патріотичних та культурних традицій українського реєстрового козацтва, підготовка молоді до військової служби, патріотичне виховання нового покоління в дусі українського козацького лицарства, української національної ідеї. Стало традицією 14 жовтня, в День українського козацтва, проводити районну спартакіаду серед осередків „Молодої Січі” на кубок П.Сагайдачного..
Треба зауважити, що жоден захід у Тельманівському районі, чи то спортивні змагання, чи урочистості з нагоди свята, не обходяться без участі стрільців та берегинь шкільних козацьких загонів. За ці роки на Тельманівщині вироблено цілу систему козацького виховання. Створено молодіжні козацькі загони, які охоплюють початкову і середню ланку шкіл.
Приазовські простори з давніх часів були центральною магістраллю, якою рухалися народи впродовж усієї історії цивілізації. Меоти, синди, кімерійці, скіфи, сармати, гуни, остготи, анти, кочові тюркомовні племена, в тому числі і хазари, всі вони безперервними війнами і переселеннями залишили свої сліди на Приазовській землі. Одначе, як пише Михайло Грушевський, «жодні степові бурі не вигнали наших предків з урожайних земель і розлогих степів. Безупинна біда лише загартувала нащадків Антів і вони продовжували знову і знову посуватися до Азовського моря». Великий полководець князь Святослав, розгромивши хозар, ще до хрещення Русі-України, як вважають деякі історики, заснував на Азовському морі поблизу сьогоднішнього Маріуполя військове поселення Білгород, згадка про яке зберігається у тюркезованій власній назві Біло сарай (тобто білий палац, Білосарайська коса). Після битви з половцями на річці Калці і особливо після розгрому Києва татаро-монголами у 1240 році, державне слов’янське життя у Приазовських степах притлумлюється, а самі ці степи стають на кілька десятиріч пасовиськом для ординських табунів та отар. Кримські, кубанські та інші татари постійно здійснюють на Україну, Польщу, Московію грабіжницькі напади, під час яких забирають не лише майно та худобу, але і самих людей і ведуть їх на продаж у рабство (одного разу людолови захопили і пригнали у Крим аж 30 тисяч осіб). 1340 року Польща починає велику експансію на Галичину та Волинь. Гніт був таким жорстоким, що сотні і тисячі селян втікають від нього на східні землі. Вважається, що саме тоді у Запорозькі степи прибилися перші переселенці. 1415 року нащадки татаро-монголів, які осіли в Криму, здійснили повторне, ще жахливіше, ніж перше, пограбування Києва. Багато представників давньокиївських княжих родів, рятуючись від кримчаків, переселилися до Литви, зміцнівши це Велике князівство. Наприкінці XV сторіччя в Уставній грамоті Великого князя Литовського (а Україна тоді входила до складу цього князівства) вперше згадується про козаків: «козаки зверху Дніпра і інших сторін ходять водою на низ і далі». Слово «козак» має кілька тлумачень. Одне із них виводиться з санскриту «кхштарі» — воїн. Інше з тюрського «кайсак»- вільний воїн, вільна людина. Коли польський король Ян Ольбрахт (роки правління 1492–1501) йшов походом на татар, то провідниками у нього були козаки. Кримських хан Меглі Гірей скаржився в 1492 році литовському князеві про знищення татарського корабля під Тягинею і називав нападників «черкаськими» і «козаками». Біля гирла Кальміуса, який тоді був понад сто метрів шириною і сім метрів глибиною, понад 500 років тому було споруджено зимовник Домаха, що згодом перетворився на фортецю Кальміус — центр Кальміуської паланки. У 1756 році полковником тут був Грицько Гаркуша, козаків нараховувалося 674. Фортеця мала кам’яну церкву, вкриту очеретом, і саме в ній 1780 року, тобто через п’ять років після знищення Січі і її Кальміуської паланки, митрополит Ігнатій відправив службу божу для переселених на козацькі землі з Криму греків-християн. У 1845 році, коли Домаху, яка вже називалася Маріуполем, відвідав великий князь Костянтин, вірнопіддані громадяни прибрали навіть руїни старої козацької церкви, щоб ніщо вже у місті не нагадувало про існування запорожців. Кальміуські козаки не раз і не двічі приходили на допомогу донським побратимам у боротьбі проти московських гнобителів, а також турок і татар, а 1622, 1624 і у 1637 роках разом брали участь у Азовських походах і завоювали фортецю Азов. Крім похідної і сторожової служби, Кальміуська паланка здійснювала ще й важливу господарську роботу, забезпечуючи постачання на Січ і в Україну високоякісної солі з Бердянських озер і найкращої Азовської риби. На численних козацьких зимівниках вирощувалася ще й худоба, але головним було рибальство. Якщо в перші десятиріччя свого існування Кальміуська паланка здебільшого переймалася охоронними клопотами (вона тримала під своїм збройним контролем таємний шлях між Запорожжям та Доном, а також обороняла чумаків, що возили сіль і рибу), то після істотного посилення Січі, Гетьманської України і Росії у неї з’явилося більше можливостей займатися господарськими справами. Територія паланки, що сьогодні включала б частину Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської і Ростовської областей, активно забудовується козацькими зимівниками, які можна вважати типовими хуторами чи невеликими фермами. Загалом їх налічується понад триста. Іх господарі (літні січовики) займаються бджільництвом, тваринництвом, а потім і рільництвом. Саме січовики заснували Кам’яний Брід (Луганськ), Красний Кут (селище поблизу Красного Луча), села Жовте, Орлик, Пархоменко (колишня назва Коров’ячий Яр). Це тільки на Луганщині. На Донеччині цей козацький доробок набагато врожайніший, бо до нього треба додати Маріуполь (колишня Домаха), Артемівськ (Бахмут), Донецьк (Спочатку Зимівник, а далі Олександрівська слобода), Горлівка (виселок Микитівка), Макіївка (Зимівник Землянки), Мар’янка, Селидове, Ясинувата, Гродівка, Краматорськ, Дружківка і багато інших. Наша рідна українська земля полита запорізькою святою кров’ю. Саме в ній на Савур-могилі поховано славного козака Морозенка, а неподалік від Слов’янська закінчив свій життєвий шлях рідний брат кошового отамана Івана Сірка, вбитий татарами. Знищення царатом у 1775 році Зопорозької Січі стало страшним ударом по демократії в усій Європі. Після зруйнування Січі більшість запорожців пішла шукати захисту у турецького султана за Дунай. Багато Кальміуських козаків подалися до родичів і друзів на Дон, бо, як відомо, один з куренів називався на Січі Донським, а всі козаки вважалися братами. У 1850 році, тобто через 75 років після знищення Січі, на землях колишньої Кальміуської паланки, продовжуючи її історію, жили 4 332 чоловіки та 4 436 жінок, які підпорядковувалися Азовському козацькому війську. Вони не знали кріпаччини, добре господарювали і тим самим доставляли багато клопотів царській адміністрації. Тільки через 135 років на предковічній січовій території в Донецьку знову відродилася Кальміуська паланка, яка налічує сьогодні понад 12 тисяч козаків http://ukrgold.net/donetsk/enterprises/954/14085/page/14490/
Знаєте, что самое страшное для родителей? - и пытливый взгляд женщины, много повидавшей за свои семьдесят лет, проверяет меня на понимание. - Это когда не нас дети, а мы детей хороним. Молодых, крепких здоровых. Им бы еще жить да жить, на земле хозяйничать, детей растить...
Материнские воспоминания унесли нас в весну далекого теперь уже 1986 года, когда провожала она вместе со всем селом в армию младшенького Павлушу. Екатерина Петровна тогда смахивала кончиком цветастого ситцевого платка невольно набегавшую слезу, а сын все успокаивал ее: «Не плачь, мамка. Як вернусь, так и заживем»...
11 апреля 1986 года Павел Польшин был призван в армию и направлен в учебное подразделение по подготовке водителей БТР. Уже с августа младший сержант П. Польшин служил водителем в воинской части в ограниченном контингенте советских войск в Афганистане.
29 декабря 1987 года при перевозке мин от минометной батареи на сторожевую заставу наш земляк подорвался на автомобиле, получив тяжелое ранение обеих ног. Мятежники начали обстрел из минометов и стрелкового оружия. Превозмогая боль, Павел продолжал обороняться и сумел подавить огневую точку душманов. В этом бою в результате разрыва мины получил тяжелое осколочное ранение в голову. Спустя четыре часа при эвакуации в госпиталь он, не приходя в сознание, скончался.
Приказом Министра обороны СССР Павел Польшин был награжден медалью «За отличие в воинской службе». А Указом Президиума Верховного Совета СССР в 1988 году - орденом Красной Звезды (посмертно).
...Провожали Павла в последний путь не только всем Спартаком. Собрались и боевые побратимы, и однокашники из Михайловки, Кузнецово-Михайловки, Греково-Александровки, Первомайского, и друзья, с которыми он работал до армии, и все те, кто его знал, для кого он был другом, товарищем, просто хорошим человеком, чья жизнь оборвалась так трагически в самом расцвете сил.
Но о себе он оставил добрую память. Довелось беседовать с педагогами Михайловской школы, в которой Павлик учился. Учитель украинского языка и литературы, работавшая тогда старшей вожатой, Е.М. Шалинская вспоминает: «Павел был всегда активным и безотказным во всем. Не припомню случая, чтобы пропустил он субботник, никогда не искал повода, как тогда было принято говорить среди детворы, «сачкануть». Нет, он был истинный трудяга, так как вырос в семье, где трудолюбие почиталось превыше всего».
Полностью согласен с таким мнением бывший директор школы В.И. Неродов: «Могу повторить все слово в слово. Я не скажу, что в учебе он хватал звезды с неба. Учился, как и большинство его сверстников. И очень увлекался спортом, а еще больше техникой, где ему не было равных. Здесь Павел мог любому фору дать».
Это действительно было так. Мама Екатерина Петровна вспоминает: «Еще когда он в школу ходил, в семье был мотоцикл К-750. В нашем селе было еще два таких мотоцикла. Так вот их хозяева приходили к Павлуше. когда случалась серьезная поломка: «Выручай». И он выручал, помогал устранить неисправность. И все у него получалось».
Что ж, судьба уготовила ему другое. Но не забывают в Михайловском сельском совете ни о Павле Польшине, ни о его родителях, находящихся в зрелом возрасте и нуждающихся в помощи и поддержке.
А первая их надежда и опора - старший сын Владимир. Он тоже с детства, по примеру отца, увлекался техникой. Однако на первых порах после окончания школы не спешил сесть на трактор. Однако тяга к земле, которая служила кормилицей для его дедов-прадедов, отца, и которой собирался посвятить себя младший брат, оказалась сильнее. Возвратился он в отчий дом и... сел на трактор. Год работал на Т-4, затем одиннадцать лет на Т-150, а четыре года назад руководство агроцеха доверило ему новый трактор такой же модификации.
- Доверили потому, - говорит начальник агроцеха №39 С.Д. Низовцев, - что выкладывается он изо всех сил. Я бы сказал, и за себя, и за брата, погибшего в Афгане.
О самом же Павле помнят не только в семье и в Спартаке. В Михайловской школе на его примере учат ребят чувству патриотизма, смелости и отваге. А в день 20-й годовщины вывода советских войск из Афганистана здесь на фасаде учебного заведения открыта Мемориальная доска его светлой памяти.
