Експедиція "Пізнай свою країну" в рамках проведення обласного краєзнавчого руху учнівської та студентської молоді "Донбас – мій рідний край".
Напрям "Міста і села Донеччини"
Виконала учениця 6 класу Михайлівської СЗШ Фісунова Мар’яна
Керівник Фісунова Л. О.
Людина починається з любові до матері, з вміння любити і шанувати ближніх. А любов – це повага, це турбота, це молитва до того і за того, кого любиш: рідну маму і тата, рідну землю і рідну Україну, рідну мову ... Рідний, рідне, народ, рід – однокореневі слова. Ці слова святі. Вони тримають нас на світі і вчать любові до нашої України, нашої нації. Тому людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, культуру.
Я народилася на Донеччині в Тельманівському районі села Михайлівки. Тельманівщина – мій рідний край. Це край дивовижної природи, край, де колись панували славетні козаки: сильні, мужні, красиві люди, а головне – вільні!
У 2010 році ми будемо святкувати 75 років утворення Тельманівського району. Це офіційні дані, хоча історія Тельманівщини починається ще в епоху палеоліту. Я дуже горда за те, що найдавнішу археологічну стоянку з кремінними знаряддями праці (300 - 140 тисяч літ тому назад) було знайдено в селі Зелений Гай, яке розташоване неподалік моєї Михайлівки. Якби подумки перенестися в ті часи, що б я побачила? Я уявила, що мої предки, які жили в кам’яному віці, ще не зовсім були схожими на нас. Ось вони займаються полюванням та збиральництвом. Зі шкір тварин роблять свій перший одяг і взуття. А знаряддями праці їм слугують дерев'яні палиці та загострені камені, тому той вік і назвали "кам’яним". Численні знаряддя праці дають уяву про побут предків, їхню турботу про насущні потреби.
Невпинно пливуть століття, і на території Тельманівщини з'являються поселення кочовиків: скіфи, сармати, готи. Їх принаджували багаті пасовиська, повноводі річки. Свідоцтвом їх перебування залишились половецькі мовчазні "кам'яні баби" , що охороняють багаточисельні кургани
Декілька таких курганів і сьогодні можна розгледіти на полях наших агроцехів. Історичні довідники стверджують, що кургани ці відносяться ще до епохи бронзи і скіфських поселень.
Видатний історик і перший президент України Михайло Грушевський описав у своїх працях героїчних антів, наших прадавніх земляків, які попри всі незгоди й набіги різноманітних чужоземців-кочівників вперто «посувались до Азовського моря». Але ж період розвитку антського об'єднання племен припадає на ІІІ-VІІІ століття нашої ери і пов'язаний з розвитком свідомої Черняхівської культури, з її осілим тваринництвом, землеробством, мисливством, рибальством, писемністю та гармонійним поєднанням автократії і демократії, коли законодавчою владою було віче, а виконавчою — царі і воєводи на місцях. Уже тоді об'єднані антські племена на чолі з царем Божем (IV століття н.е. ) в жорстоких битвах зупинили навалу готів, а згодом давали відсіч й іншим нападникам.
Слід згадати і про давні події давньоруського періоду. Видатний полководець Святослав (945-972 рр.) зі своєю дружиною неодноразово відбивав печенігів, і, можливо, ці бої відбувалися саме під нашим небом. А розгромивши хозар ще до хрещення Руси-України, заснував на Азовському морі, поблизу нинішнього Маріуполя військове поселення Білгород. У 20-ті роки ХІІІ ст. в приазовські степи вторгаються монголо-татарські кочові орди. Найзавзятіші бої відбувалися на ріці Калці (можливо, сьогоднішній Кальчик або ж Кальміус.
Гуляють буйні вітри по нашій українській землі, то козаки воюють за волю і незалежність своєї держави, б'ються на смерть із ворогом за кращу долю рідної землі. Не лишаються осторонь ці події і нашу Тельманівщину.
Заселення території району на схід від річки Кальміус почалося пізніше, приблизно в середині ХVІІ століття. Обумовлюючим фактором цих процесів тут було виникнення і формування Донського козацтва, а також урядової політики відносно нього. Московський уряд оцінював користь козацтва як живої стіни, яка захищала їх володіння від татарських набігів.
13 червня 1746 року грамотою Єлизавети Петрівни землі до сходу від Кальміусу і весь басейн Міусу був закріплений за донським козацтвом. Саме вони розгромили кримськотатарське ханство і вигнали турок із захопленого ними північного узбережжя Чорного моря. Це були вільні, горді, незалежні люди, які над усе цінували свободу, і патріотизм їх був такий міцний, що під час битви вони згуртовувались в один міцний кулак і бились так, що навіть турецький літописець Наїма писав про них: «Нема на світі людей сміливіших, що менше б дбали про життя і менше б лякались смерті». Про військову майстерність, винахідливість козаків ходили легенди в Європі того часу, цілком, до речі, обґрунтовані.
Моє ж село Михайлівка, розташоване на лівому березі Єланчика, в гирлі балки Гіркої, було засноване між 1841 -1850 роками як хутір. Він являв собою ніщо інше як виселок зі слободи Олександрівки Грекова 122 душ селян. Засновницею нового хутора була вдова генерал-майора Грекова –Олександра Михайлівна.
Не можу не згадати про замріяну річку, яка протікає через моє село. В своїх закрутах Єланчик такий красивий на зорі, що очей не відвести. Деколи навіть не віриться, що це наша річка, куди більшість ще дітворою бігали купатися, де вчилися плавати і де була спіймана перша рибка. Все це пам'ятає сивий Єланчик. Пам'ятає і тих, хто сьогодні ще приходить до його берегів, як на побачення.
І знову до історії. Великі степи між річками Грузький Єланчик і частково лівобережжям Кальміусу залишались практично незаселеними.
З середини ХІХ століття російська влада запрошує німців зайняти пустинні землі. Так в нашій місцевості засновуються колонії менонітів прусських, баденських і саксонських німців. Колонія менонітів носила назву Остгейм – Східна Батьківщина (нині з 1935 року Тельманове). Перша школа була відкрита саме тут. Учитель-німець навчав дітей і російської мови. Основними заняттями колоністів були хліборобство, скотарство, садівництво і вирощування тютюну.
Територією району проходили дороги, які мали на той час досить важливе торгове та економічне значення, - "Чумацький шлях" і "Казанська дорога".
Час історії нестримно плине... Розпочинаються буремні роки початку ХХ століття: революція, громадянська війна. Важко шукати винних у трагедії тієї епохи. Розкуркулення також одна з найтрагічніших сторінок нашої історії і в долях тисяч селян. А скільки життів забрали репресії і голодомор.
Але життя продовжується. У 1935 році 31 серпня колонія Остгейм (серед місцевих жителів Оштаїв) була названа Тельманове. Будуються школа, медпункт, типографія. Та починається Велика Вітчизняна війна. 13 жовтня 1941 року Тельманове окупували німецько-фашистські загарбники. Почались розправи з комуністами і активістами. Молодь відправляли в Німеччину. Та, не дивлячись на терор, населення саботувало наказами гітлерівців, ховало хліб, скотину. Ризикуючи життям, мешканці рятували поранених і військовополонених.
З великою радістю зустріли жителі селища 9 вересня 1943 року своїх визволителів – частини 367-ої стрілецької орденів Червоного Прапору і Суворова 2-го ступеню дивізії під командуванням генерал-майора А.Х.Юхимчука.
Час невблаганно віддаляє від нас ті "сорокові, рокові". Уходять із життя колись браві, а тепер сивочолі ветерани. Але не меркне їх подвиг і слава.
65 роки як минула війна. Мої земляки ціною важкої праці відбудували район, і сьогодні мешканці селища працюють, прославляючи свій край високими досягненнями. Попри всі негаразди, робітнича і селянська Тельманівщина продовжує писати свою історію. Я вірю, що в моєму рідному краю завжди шумітимуть верби і тополі, цвістимуть вишні. Я обожнюю отчу землю, бо серцем приросла до свого замріяного краю.
Моє село – моя колиска,
Тут народилась і зросла.
Коли дерева були низькі,
Між ними бігала мала.
Не розуміла і не знала,
Що ця рідненька сторона
Країною моєю стала,
Поняттям щастя і добра.
Ось привели мене до школи
Мої батьки у центр села
І не забуду я ніколи,
Як руку вчителька дала.
Вона сказала, що родина,
Наше село, родючая земля
– Це все основи Батьківщини,
Засади й зміст людського все буття. |
Село моє не тільки серце,
А також душу зігріва.
Воно ясніє, як ласкаве сонце,
Даруючи частиноньку тепла.
Пройдуть роки, доросла стану.
Одне збагнула, де б я не була,
Ніколи серцем не пристану
До берегів, де не зросла.
Люблю тебе, мій рідний краю,
Моя Михайлівко – краса.
Від всього серця тобі бажаю
Врожайних нив та чисті небеса.
Цвіти, рясній і достигай,
Мужній весела слобода.
Навіки вічні Ти мій рай,
Цілюща і свята вода. |
Моє маленьке село є ще меншою краплинкою великого річища Донеччини. Дослідницький слід веде мене до цікавих і ґрунтовних фактів. Виявляється, що у лютому 1919 року Раднарком України прийняв Декрет, в якому мовилося: «З причини особливого значення Донецького басейну створюється тимчасова адміністративна одиниця з Бахмутського і Слав'яносербського повітів Катеринославської губернії, яку буде названо Донецька». Центром губернії стало м. Луганськ. Наказом Донецького губревкому від 17 січня 1920 р. на території губернії було затверджено тимчасово 11 районів, а трохи пізніше, в квітні, були визначені межі і склад губернії.
У серпні 1925 р. замість губерній територія УРСР була розділена на 41 округ. Однак такий розподіл проіснував недовго. З метою поліпшення оперативного керівництва розвитком промисловості і культурно-побутовими процесами Донбасу, удосконалення планування, забезпечення сільськогосподарської бази для потреб виробництва і робочого постачання ВУЦИК від 2 липня 1932 р. була створена Донецька область з центром в м. Артемівськ, а 16 липня того ж року обласним центром затверджений м. Сталіно.
Сьогодні наша область - це 18 районів, 51 місто, зокрема 28 обласного підпорядкування, 134 селища міського типу, 1122 сільських населених пунктів. Чисельність населення - 5007,9 тис. людей (10 відсотків населення України). Частка міського населення складає 90,2 %, що характеризує область як найурбанізованішу в Україні. Щільність населення - 189 чол. на один кв. км.
Офіційно моєму рідному краєві виповниться 75, але простори Великого Степу, або, як ще казали, Дикого поля, у межиріччі Дніпра і Дону завжди приваблювали людей сміливих і працьовитих дуже-дуже давно. Перші поселенці займалися сільським господарством – розводили худобу, вирощували хліб, плекали сади, а також несли сторожову службу проти нападників.
З часом вони ставали першими шахтарями, будували заводи, прокладали залізничні колії. В годину лихоліття ставали на захист рідної землі, як онуки донських козаків, котрі створили в роки Великої Вітчизняної війни молодіжне підпілля у Краснодоні.
Ми, нинішні нащадки, гідно продовжуємо справу своїх звитяжних предків. Вчимося в школах, батьки фермерують на багатющих землях (див. мал. 8), бо твердо переконані, що теперішнє – це наслідки минулих подій. А в тому, що відбувається зараз, народжується майбутнє.
