Вівторок
24.10.2017
05:46
Категорії розділу
Люди , які прославили район. [12]
Творча сторінка [4]
Сторінки історії [10]
Тельманівщина - наш край [13]
Природа нашого краю [5]
КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ [4]
ДУХОВНІ ДЖЕРЕЛА [2]
З ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ [3]
БАТЬКІВСЬКА КРИНИЦЯ [1]
Селища та села району [12]
Дізнайся більше з ... [6]
ЕКСПЕДИЦІЯ "МІСТА ТА СЕЛА ДОНЕЧЧИНИ" [3]
Музеї [3]
сайтиТельманівщини
  • Тельманівська держадміністрація
  • Методичний сайт Ольги Пилипчук
  • Сайт вчителя інформатики
  • Тельманівський УВК
  • Михайлівська школа
  • Хомутовський степ
  • Староласпинська школа
  • $$$ для web-мастеров
  • Форма входу
    Пошук
    ...

    Украинская Баннерная Сеть
    Погода
    Погода в Украине Погода в Украине
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0


    Праздники Украины

    ТЕЛЬМАНІВЩИНА - мій рідний край!!!

    Каталог статей

    Головна » Статті » Сторінки історії

    Польшин Павло. Афганістан.
    Життя – найбільший скарб, дарований Богом людині. Отже, слід цінувати й берегти не лише життя своє та всіх рідних і близьких, а й усіх без винятку. Протиставленням життю є війна. Ще не було жодної війни без жертв, без смерті, без кровопролиття і горя.
    Війна, передусім, - інтереси вузького кола людей, а гинуть мільйони. Перша і Друга світові війни, Афганістан, Косово, Ірак, Ізраїль, Чечня... Скільки людей могли бути щасливими, але...але...але... Молодь гинула в розквіті літ, війна забирала дітей, які ще й не пізнали вповні життя. Сім’ї втрачали батьків, матерів, гинули цілі родини, села, міста. І гинуть ... Наше покоління часто чує докори, що ми не схожі на старших ні поглядами, ні поведінкою. Але колись і вас не могли батьки догукатись додому, і ви шокували дорослих своїми витівками. А прийшов час – і ви стали в єдиний, монолітний стрій, проявляючи чудеса героїзму. Так і наші старші брати показали мужність і товариськість у Афганістані. Що б не казали зараз про ту війну, вони були вірними обов’язку.
    Для більшості наших співвітчизників Афганська війна – справа далекого минулого. Але для тих, хто воював на перевалах, хто тримав на руках помираючого товариша, по кому Афган пройшов вогнем, скалічив душу й тіло, дата виводу останнього гарнізону радянських військ – 15 лютого 1989 року – кровоточива мітка пам’яті. І ми пам’ятатимемо цю війну до кінця днів. Уже немає тієї держави, яка закликала до штику молодих хлопців і відправляла виконувати інтернаціональний обов’язок. Немає і винних, причому не тільки за смерті в Афганістані, а й за загибель наших хлопців в двадцяти п’яти країнах світу.
    Афганська війна – скільки горя принесла вона! Майже десять років із Афганістану і влітку і взимку замість рідної кровинки матері отримували цинкові гроби... Не виміряти горе батьків, чиї сини загинули, стали інвалідами в цій жорстокій неоголошеній війні.
    Для сучасних поколінь вони залишаться назавжди символом мужності, героїзму, відданості присязі й Батьківщині. Пам’ять про загиблих має жити вічно, щоб не повторювати помилок в майбутньому.
    Тому всім треба знати правду про війну. Учасники бойових дій, причому не тільки в Афганістані, але й в Кореї, Єгипті, Мозамбіці, В’єтнамі, Сірії, Анголі, Нікарагуа й на Кубі, однозначно скажуть, що війна – це бруд на крові.
    Поколінню молоді того часу випала важка доля, вони прийняли цей нелегкий хрест і винесли його на своїх плечах, залікували рубці на тілі і в душах... Але не забули, нічого не забули.
    Я не знаю, зачем и кому это нужно,
    Кто послал их на смерть не дрожащей рукой?
    Только так беспощадно,
    Так зло и ненужно
    Опустили их в Вечный покой…

    В числі перших військовослужбовців був направлений у Афганістан Павло Польшин. Спочатку була підготовка водія БТРу, а з серпня 1986 року молодший сержант Павло Польшин приймав участь у бойових діях. 29 грудня 1987 року при перевезенні мін від мінометної батареї на сторожову заставу автомобіль, яким він керував, підірвався на міні і водій одержав важке поранення обох ніг. Після підриву автомобіля душмани почали обстрілювати його з мінометів. Павло оборонявся. Під час бою зірвався ворожий снаряд і він був важко поранений у голову. Через чотири години він помер від ран. Не заросте стежка до могили на сільському кладовищі, де почиває Павло. Приходять сюди не тільки батьки, рідні, а і друзі, односельці, в тому числі і ті, хто виконував інтернаціональний обов’язок з ним.
    Категорія: Сторінки історії | Додав: NoraLiana (04.03.2010)
    Переглядів: 937 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]